Василіянський Чин Святого Йосафата

Назва Чину

Офіційна назва нашого Чину — «ВАСИЛІЯНСЬКИЙ ЧИН СВЯТОГО ЙОСАФАТА», (Ordo Basilianus Sancti Josaphat), а традиційна — «ЧИН СВЯТОГО ВАСИЛІЯ ВЕЛИКОГО»; вживається також популярна назва — «ОТЦІ ВАСИЛІЯНИ».

Василіянський Чин святого Йосафата — це офіційна назва, яку прийнято на Генеральній капітулі у 1931 р. для підкреслення ролі і значення св. Йосафата Кунцевича в упорядкуванні сучасної моделі василіянського життя, оскільки така назва краще відповідала тодішньому станові Чина (Декрет Конгрегації для Східних Церков від 12.05.1932 р., потверджений Пієм ХІ).

Василіянський Чин поділяється на Провінції, які складаються з монастирів й резиденцій (так називаються монастирі, які мають менше 6 ченців). Провінції, як правило, знаходяться в межах однієї держави.

Джерело: osbm.in.ua
 

Історія Чину

Василіянські монастирі беруть свій початок від св. Василія Великого (329-379), Єпископа і Вчителя Церкви, одного з найвизначніших Отців Східної Церкви. До сьогодні його Правила (Ширші і Коротші) разом з іншими аскетичними творами становлять основу Конституцій Чину, хочa в понад тисячолітній історії спосіб життя василіянських монахів підлягав певним змінам. До найбільш відомих реформаторів василіянського життя належать: св. Теодор Студит (†760-826), св. Теодосій Печерський (†1074), св. Йосафат Кунцевич (1580-1623) разом з київським митрополитом Йосифом Велямином Рутським (1574-1637).

Монаше життя на Україні, в типовій для Сходу формі, своїм корінням сягає перших років християнства. Але, без сумніву, найбільший вплив на розвиток цього життя мали св. Антоній Печерський (†1073) i його послідовник — св. Теодосій Печерський (†1074).

Велику роль у формуванні василіянського життя в Київській Митрополії, після відновлення єдності з Католицькою Церквою, відіграли Київський Митрополит Йосиф Велямин Рутський і св. Йосафат Кунцевич, які на початку XVII століття провели грунтовну реформу тогочасного монашого життя, надаючи йому структуру сучасних чинів, впроваджуючи централізацію монастирів.

У 1617 р. у Новгородовичах (Білорусія) на І Капітулі ченці п'яти монастирів під проводом митр. Й. В. Рутського об'єдналися й утворили Конгрегацію Пресвятої Трійці. Митрополит надав ченцям свої «Спільні правила св. Василія Великого» та «Партикулярні Правила». На цій І Капітулі укладено «Капітульні Конституції». Так повстав новий об'єднаний Чин під проводом протоархимандрита. Бажанням В. Рутського було через віднову ченців — відновити Східну Церкву. Прикладом святості став св. Йосафат, який у 1623 р. своєю мученицькою кров'ю скріпив і утвердив новозаснований Василіянський Чин.

У 1739 р., внаслідок об'єднання монастирів у Західній Україні, які приступили до Унії й мали давній східний спосіб життя, постала Василіанська Конгрегація Покрови Матері Божої. З наказу папи Венедикта ХІV у 1740 р. обидві Конгрегації зібралися на Дубненську Капітулу в 1743 р. і об'єдналися в «Руський Чин Святого Василія Великого». Конгрегація Пресвятої Трійці мала тоді 66 монастирів та 445 ченців, а Конгрегація Покрови — 129 монастирів та 700 ченців.

Перед 1772 р. на Правобережній Україні, на Поділлі, Волині, Підляшші, Холмщині, у Литві й Білорусі було 202 Василіянські монастирі, в яких служили Богові більше 1000 ченців. Василіяни організовували духовні семінарії (у Володимир-Волинському, Свержні, Холмі, Радомишлі, Житомирі, Вільні), мали понад 20 своїх колегій і шкіл (в Барі, де навчалося 800 учнів, в Умані — 700 учнів, в Овручі — 400, а також у Каневі, Володимирі–Волинському, в Острозі та в інших місцевостях). Після заборони діяльності єзуїтів у Польщі, Василіяни перебрали і їхні школи, що підкреслює рівень і спроможність ченців у «Золотій добі» Чину. Друкарні були у Вільні, Супраслі, Уневі, але найкраща — в Почаєві. Почаїв також був великим відпустовим центром. До 1839 р. з Василіянського Чину вийшли майже всі Київські митрополити (16 із 17), близько 60 єпископів та багато їх помічників.

У 1780 р. Чин поділено на 4 Провінції: Пресвятої Трійці (Литовська), Покрови Матері Божої (Руська або Польська), Святого Миколая (Білоруська) та Найсвятішого Спасителя (Галицька). Однак внаслідок несприятливих політичних обставин після 1795 р., коли монастирі трьох Провінцій відійшли до Росії, монаше життя у них до 1839 р. було цілковито і остаточно зліквідоване. Сотні ченців були ув'язнені або заслані вглиб Росії, інших розігнано або насильно переведено до російських монастирів. Не без труднощів, Чин перетривав у межах Австрійської імперії, де внаслідок державних реформ у 1882 р. залишилось тільки 14 монастирів з 60 ченцями.

Однак Боже Провидіння знову подбало про відродження чернечого життя, а через нього — і нашої Церкви. У 1882 р. о. Климентій Сарницький, Протоігумен Провінції Найсвятішого Спасителя, звертається до Святішого Отця Лева XIII, щоб він дозволив представникам Товариста Ісусового провести реформу Чину. 12 травня 1882 р. папа Лев ХІІІ видав Апостольський лист «Singulare Praesidium», в якому виклав план реформи, яка ввійшла в історію під назвою Добромильська від назви монастиря, в якому проходила. Реформа офіційно закінчилася у 1904 р. Над нею працювало 47 Єзуїтів.

Після реформи василіяни знову широко розвинули діяльність місійну і реколекційну, душпастирську і видавничу, а також наукову. Не можна оминути визначних постатей Чину і Церкви — Митрополита Андрея Шептицького, владик — блаж. Йосафата Коциловського, блаж. Павла Ґойдича, Йосафата Федорика, отців — Платоніда Філяса, Єремію Ломницького, Діонісія Ткачука, Мелетія Лончину, Лазаря Березовського, Юліяна Дація, Павла Теодоровича, Йосафата Скрутеня, Романа Луканя, Андрія Труха та багатьох інших.

Ще в часі Добромильської реформи (кін. XIX — поч. XX ст.) постала потреба душпастирського служіння в діаспорі. Туди подалися реформовані Василіяни: до Бразилії (1897 р. — о. Сильвестр Кізима), до Канади (1902 р. — оо. Платонід Філяс, Созонт Дидик і Антін Строцький), до Америки (1907 р. — єп. Сотер Ординський і о. Володимир Стех). Згодом поїхали й інші ченці. Перед 1939 р., крім Галичини, постали нові Провінції: св. Миколая, яка обіймала Закарпаття, Угорщину та Югославію, Провінція Американо-Канадська, Віцепровінції св. Йосифа у Бразилії та у Румунії. Провінція Найсвятішого Спасителя нараховувала (123 ієромонахи, 104 студенти та 151 брат) — 378 ченців, Провінція св. Миколая (39 ієром., 43 студ., 47 бр.) — 163 ченці, Американо-Канадська (28 ієром., 42 студ., 22 бр.) — 92 ченці. У Бразилії було 14 ченців і в Румунії — 39. Разом Василіанський Чин нараховував 206 ієром., 192 студ. та 254 бр., тобто 652 ченці. За трохи більше як півстоліття Чин зріс тільки кількісно майже в десять разів.

1939 р. з приходом радянської влади до Галичини, приніс нове випробування віри. У Дрогобичі органи НКВД закатовали ієром. Якима Сенківського, ЧСВВ та Северіяна Бараника, ЧСВВ. Вони були першими жертвами. Починаючи з 1945 р. до 1950 р., комуністична влада зліквідувала усі монастирі в європейських Провінціях, а ченців ув'язнила або заслала до Сибіру чи тюрми, ще інших було закатовано чи розігнано. Тільки на Сибір було заслано більше 70-ти ієромонахів. Ченці, однак, не припиняли своєї активної праці, адже нелегально продовжували своє чернече життя і діяльність, як тільки цьому дозволяв час і обставини. Хоча й мусіли працювати на різних роботах та бути під пильним оком служб безпеки, проте провадили підпільний новіціят, обслуговували сестер монахинь та численних вірних, яким уділяли Святі Тайни. Ченці заокеанських Провінцій у цей час могли плідно працювати й розвиватись, особливо Бразилійська Провінція, яка зросла до 126 ченців у 1989 р., з яких 57 ієром. Провінція Найсвятішого Спасителя в Україні у 1989 р. налічувала всього 91 ченця, з яких 50 ієром.

1990 р. приніс бажану свободу, відродження релігійного життя. На Україні почався процес повернення й відновлення монастирів, які за 45 р. були поважно знищені й майже всі перетворені на лікарні, а в кращому випадку на інтернати.

Упродовж півтора десятиліття вдалося відновити основні монастирі та заснувати нові: у Барі, у Покотилівці коло Харкова, у Луцьку, Володимирі-Волинському, у Києві, у Брюховичах, де з 2002 діє Василіянський Інститут, у Вільнюсі (Литва).

Чисельність Василіянського Чину на 2001 р. у 9 Провінціях складала 616 ченців (без кандидатів): Аргентина (12), Бразилія (125), Канада (44), Чехія (16), Угорщина (10), Польща (24), Румунія (40), Словаччина (15), Україна (300), США (30). Ієромонахів 289, студентів 206, братів 121.

У Східніх Католицьких Церквах існує ще кілька Чинів, які походять з традиції св. Василія Великого. Це Василіяни з Ґроттаферати біля Рима в Італії (італо–греки); Василіяни Найсвятішого Спасителя, Василіяни св. Івана Христителя, Василіяни Аліпіньці (ці три належать до Мелхітської Церкви). Існує також Згромадження св. Василія латинського обряду.

Джерело: osbm.in.ua
 

Герб Чину

Герб, емблема Чину Святого Василія Великого, Василіян, Василіянського Чину Святого Йосафата

Василіянський герб складається з таких елементів: обрамленого дугою вогняного стовпа, що означає полум'я любові, — символ постійного служіння Богові і ближньому. Над вогняним стовпом зображено сонце — символ Ісуса Христа Спасителя. У сонці вміщена монограма Ісуса Христа, над якою є хрест, як заклик Його наслідувати. Герб оточує вінок з двох галузок: дубової і лаврової. Дубова галузка символізує постійність і міць у духовному зростанні та праці, а лаврова — вічну нагороду для переможців.

Джерело: osbm.in.ua
 

Мета Чину

Мета Чину полягає в шуканні в усьому Божого вподобання та освяченні Ченців шляхом практикування євангельських рад, згідно з нашими правилами. Особливим завданням Чину є посвячувати себе контемплятивному життю і служінню Церковного Правила, здійснювати всесторонню душпастирську працю, захищати та укріплювати єдність між християнами та надавати Христовій Церкві досвідчених і відданих служителів, на зразок св. Василія Великого, св. Йосафата, а також інших василіянських мучеників та ісповідників.

Плекання спільнотового життя задля власного освячення через виконання обітів й заповідей любові та задля спасіння ближніх за посередництвом благовістування через проведення місій і реколекцій, наукову та видавничу діяльність, душпастирство і працю з молоддю.

Джерело: osbm.in.ua
 

Василіянська духовність

Василіянська духовність базується на науці святого Письма й Церкви, підкреслюючи особливо такі елементи: любов до Бога і ближнього; вищість спільнотного життя над самітницьким; вірність прикладам і науці св. Письма та Церкві як харизматичному Христовому Тілові.

У серці василіянського чернецтва знаходиться слово койнонія, сопричастя, єдність з Господом через контакт з Божим словом, молитву, участь у Євхаристії, що відображається у конкретних ділах та відносинах з братами. З самої своєї природи спільне життя дає багато більше нагод сповняти всі, без винятку, Божі заповіді, особливо практикувати покору, лагідність, терпеливість, любов, самозречення. Живучи в «братстві», багато легше сповняти євангельські приписи, бо самітник не має можливості ані нагодувати голодного, ані зодягти нагого.

Василіянські спільноти не є занадто великі задля того, щоби спільне життя сприяло зібраності монахів, пов'язувало настоятеля з монахами, а монахів — між собою на глибокому міжособистому рівні. Розпорядок дня приписує спільну молитву, вивчення Святого Письма, фізичну працю, поміркований аскетизм і апостольську діяльність, сумісну з монашим життям.

Молитва у василіянській спільноті є укладена згідно з церковним правилом та переплетена з різними обов'язками як у середині монастиря, так і поза ним. Василіянські брати не можуть під прикриттям молитви відпекуватися від інших Господніх заповідей, зокрема щоб власними руками заробляти на хліб для себе, як також для найбільш бідних і потребуючих людей. Але навіть виконуючи різноманітні обов'язки, василіянський чернець завжди пам'ятає про Бога і молиться у своєму серці. Так то молитва не обмежується до самих лише слів, але в усій своїй поведінці василіянський чернець завжди намагається бути з'єднаним з Богом. Таким чином усе життя стається постійною й безперервною молитвою.

Василіянська спільнота — це мініатюрна Церква, повне харизматичне тіло Христове, в якій ченці шукають повної злуки з Iсусом Христом, а життя у цих спільнотах підтримується харизмами Духа Святого. Від початків Василіянські спільноти були покликані бути ідеалом і зміцнювати Церкву на основі євангельських законів. Як Церква, так і василіянське братство, є товариство, зібране Святим Духом, де люди всякого віку, національності, суспільних класів, які через звичаї були відчужені одні від одних, об'єднуються в любові до Бога, до Христа, до своїх ближніх. Хрещення є початок не тільки християнсько-церковного, але й монашо-аскетичного життя.

Уся наука св. Василія про християн–аскетів як членів харизматичного Христового тіла є узагальнена у його 80-му моральному правилі:

«Якими, за св. Письмом, повинні бути християни? Учні Христові, в усьому пристосовані до того тільки, що вони бачать у ньому, або чують від нього. Як вівці Христові, слухаючи голосу тільки свого Пастиря і йдучи за ним. Як галузки Христові, закорінені в ньому і даючи плоди в ньому, роблячи й заховуючи все, що належить до нього і є гідне його. Як члени Христові, досконалі, чи то в збереженні заповідей Господніх, чи то в харизмах Св. Духа відповідно до гідности голови, що нею є Христос. Як обручниці Христові, заховуючи чистоту і зодягаючись тільки у те, що подобається Обручникові. Як Божі храми, — святі, чисті, — сповнені тільки тим, що почитає Бога. Як жертва Божа, без хиби або вади, зберігаючи цілісність Божого життя в кожному члені й у кожній частині. Як світло в світі — щоб так вони були несприймливі зла, і, щоб ті, які наближаються до них, просвічувались знанням правди, і стали тим, чим вони повинні бути, або виявились тим, що вони є. Як сіль у світі — щоб ті, які пристають до них обновились у дусі до нетлінності. Як слово життя, умертвленням у сьогочасному, запевняючи собі надію правдивого життя.

Що властиве для християнина? Віра, яка діє через любов. Що властиве вірі? Непохитне переконання у правді натхненних слів, яке не могло б захитати ніяке розумування, оперте чи то на природній конечності, чи то під сповидом побожності. Що є властиве для того, хто вірить? Держатись того переконання силою і повагою сказаного, не насмілюючись чи то щось відкидати, чи додавати. Бо коли, як каже Апостол, «що не є з віри, є гріхом, віра ж зі слухання, а слухання через Боже слово» (Рим 10,17), тоді все, що є поза св. Письмом, не бувши з віри, є гріх.

Що властиве для любові до Бога? Заховувати його заповіді з наміром віддати йому славу. Що є властиве для любові до ближнього? Не шукати того, що своє, але добра того, кого любиться, для користі як душі, так і тіла.

Що властиве для християнина? Бути зродженим наново з води й Духа. Що властиве для того, хто народився з води? Як Христос раз помер для гріха, так християнин повинен бути мертвий і неподатливий для гріха, як написано: «Всі ми, що в Христа Ісуса христилися, в його смерть христилися. Ми співпоховані з ним через Хрещення на смерть, знаючи, що старий наш чоловік став співрозп'ятий з ним, щоб знищилось тіло гріха, щоб нам гріхові більш не служити» (Рим 6,3-6).

Що властиве для християнина? Своєю праведністю в усьому перевищити книжників і фарисеїв, згідно з Христовим навчанням в Євангеліях. Що є властиве для християнина? Любити один одного так, як Христос полюбив нас. Що є властиве для християнина? Бачити завжди Господа перед собою. Що є властиве для християнина? Чувати кожного дня й кожної години, і в тій досконалості, угодній Богові, бути завжди готовим, знаючи, що Господь прийде у несподівану годину.

Джерело: osbm.in.ua
 

Опис монашого одягу

Згідно з Статутом ЧСВВ, чернечий одяг василіянського ченця відзначається своєю простотою, як «символ посвяти» і «знак свідчення». Загальноприйнятий одяг у Василіянському Чині Святого Йосафата складається з таких компонентів: чорний габіт з білим комірцем, пояс або ремінь, мантія, каптур, нагрудний хрест і параман. Його колір — чорний, форма — для всіх однакова, якість — невибаглива. У щоденних домових заняттях, де ченці св. Василія Великого виступають як спільнота, вживають рясу, а в урочистих богослужбових відправах, за прийнятим звичаєм, теж — мантію і каптур.

Поза монастирем ченці-Василіяни, згідно з Конституціями, вживають рясу (габіт) або «клержімен», а при зайняттях можуть носити одяг, пристосований до країни, в якій проживають, дотримуючись завжди засад скромності і самопошани, та стараються заодно пам'ятати, що не одяг робить справжнім монахом, а, власне, переміна серця та наслідування Ісуса Христа у повсякденному житті.

Джерело: osbm.in.ua