І він все-таки простив...

Нещодавно бушувала громадянська війна над іспанською землею. Осквернені церкви, палаючі села, знівечені трупи позначили шлях, яким пройшли червоні полки. Національна гвардія також билася жорстоко. Якось загін Національної гвардії після запеклої боротьби очистив від завойовників село, біля муру вони знайшли важко пораненого червоного, якому осколок від гранати розірвав груди.

Скляними очима дивився поранений на патрульного, який наближався до нього.

Тоді він слабим жестом підняв руку і, заїкаючись, пробурмотів: «Священика! Приведіть до мене священика».

«Іди до дідька, червона пико!» — лаючись гаркнув гвардієць. Та один із його бойових товаришів поспівчував раненому: «Я подивлюся, може знайду пароха». Незабаром він повернувся зі священиком.

Отець співчутливо схилився над важко пораненим, ще зовсім юнаком.

«Ви хочете висповідатись?» — запитав він.

«Так, я хочу висповідатись! — важко дихаючи відповів солдат. — Але скажіть, Ви парох цієї місцевості?»

«Так, я!»

«О, Боже...» — застогнав хлопець.

Минуло доволі багато часу, перш ніж священик залишив вмираючого. Волосся його було мокре від поту, а обличчя бліде як стіна, коли він повернувся до патруля, який чекав на отця.

«Браття! — вимушено промовив священик. Занесіть пораненого до найближчої хати, хай не вмирає на дорозі».

Коли солдати наблизились до хлопця, він припіднявся, трохи випрямившись, і замахав їм.

«Він простив мені! Він дав мені розрішення!» — задихався він, ковтаючи повітря.

«А чому б мав він тобі не простити? Це ж його обов’язок», — сказав один із гвардійців.

«Ви ж знаєте, що я накоїв! — простогнав вмираючий. — Я особисто вбив, заколов, розстріляв, задушив тридцять двох священиків. У кожному селі я насамперед вривався у дім священика. І тут я робив те саме. Священика не було, лише його батько і два брати. Я питав їх, де парох. Вони відмовились його видати. Тоді я всіх трьох розстріляв! Ви розумієте? Я вбив батька і братів священика, який слухав мою сповідь… І він все-таки мені простив!»