Це час підхожий, це пора покаяння

Ось уже проминули різдвяні свята, які щорічно пригадують нам радісну вістку про прихід Спасителя, і настає час, коли Христова Церква вводить нас у період Великого посту. У чому суть цієї прадавньої традиції християн? Так, у час Чотиридесятниці нам слід утримуватись від гучних забав, обмежити себе в споживанні окремих страв, висповідатись, прийняти Святе Причастя... Але чи формальне виконання цих побожних практик і приписів становить суть Сорокаденного посту? — Не зовсім. Якщо ми розумітимемо піст як щось таке, що обмежує нас, накидає нам якісь додаткові повинності, то цей час стане для нас чимсь незрозумілим, обтяжливим і небажаним. А тоді ми не зможемо здобути ті багаті плоди, які приносить досвід глибоко пережитого Великого посту.

Святий Василій Великий у своїй проповіді-гомілії на піст стверджує, що піст такий давній, як і саме людство. Він приписаний ще в Едемському саду:

«Адам отримав цю першу заповідь: “З дерева пізнання добра і зла не їстимете!” (Буття 2:17). Це “не їстимете” і було наказом посту й стриманості! Коли б Єва постила на плід дерева, то не змушені були б ми тепер постити… Тому, що ми (людство в особі Адама і Єви) не постили, нас прогнано з раю! Щоб до нього знову повернутися, дотримуймося посту!... Одначе, не шукай користі тільки в самій стриманості від страв! Правдивий піст — це усунення гріхів! ”Усувай усяке братання з неправдою” (Ісая 58:6). Подаруй ближньому образу! Відпусти йому борги! ”Не постіть у судах і сварках” (див. Ісая 58:4). Не їси м’яса, але пожираєш брата! Стримуєшся від вина, але не поборюєш своєї зарозумілості!...».

Людська природа, зранена первородним гріхом, втратила гармонію душі і тіла, стала схильною до різного роду провин і гріхів, податливою на душевні й тілесні пристрасті. Ми вимушені тепер не лише «в поті чола здобувати свій хліб», але й вести духовну боротьбу. Часом докладаємо чималі зусилля, щоб іти вузькою стежиною Христових заповідей. Самотужки вирватися з тенет гріха, набувати християнські чесноти й духовно зростати ми не можемо. Користаємо зі скарбниці Святих тайн, слухаємо Слово Боже, молимось, вчимося з досвіду праведних і святих. Але десь у щоденності мимоволі розгублюємо те, що нам дароване і що ми з Божою допомогою здобули. У вирі щоденних клопотів іноді віддаємо перевагу нетривким людським здобуткам, нехтуючи Божими шляхами й занедбуючи плекання християнських цінностей. Піддаємось марнославству, гордині, заздрості й гніву, розкошам і лінивству… Щоб повернути втрачені позиції, віднайти розгублене і здобути глибоку єдність із Богом, Церква закликає нас зануритися у «світлу печаль посту».

Світла туга за Богом — джерелом правдивої радості й добра — спонукає нас зупинитись, глибоко переосмислити свої вчинки і внутрішнє спрямування серця, проаналізувати свої земні шляхи: чи, бува, не віддалилися ми у своїй мандрівці від Небесного Отця, як блудний син?

Тож час посту — це особливий час для навернення і покаяння. Час смутку за Батьківським домом і прагнення глибокого єднання з Богом. Це також час співстраждання з Господом Ісусом і глибокої вдячності за дар спасіння. Він прийшов до нас — Адамових нащадків, — щоб подати руку порятунку і примирити з Отцем. Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на хресне дерево, «щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливості, — ми, що Його синяками зцілились» (1Петра 2:24).

Піст — це час розквіту чесноти скромності і смирення. Як євангельський митар стаємо перед Богом, щоб визнати перед Ним свою малість. А й перед ближніми маємо усмирити себе. Чому б нам виноситись перед іншими? «Хто бо тебе вирізняє? Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1Кор. 4:7).

Піст — час стриманості у її багатогранному вимірі. Адже про яке покаяння, навернення і смирення можемо говорити, відкинувши стриманість? Каяття в ненажерливості та пияцтві?.. В надмірній балакучості, некерованих емоціях і грубій лайці?.. Смирення в забавах під гучну музику й пісні цього марнославного світу?.. — Звісно, без стриманості від усього цього немислиме ані роздумування про спасенні Христові страждання, ані долання свого хресного шляху. Немислиме правдиве каяття, смирення і єднання з Богом. Тому Церква у цей час закликає нас — своїх дітей — до особливої стриманості і скромності. Інакше не здобудемо правдивих духовних плодів і не зможемо вповні пережити радість Христового Воскресіння. Маємо вмерти для гріха, щоб жити із Христом.

Шлях до славного Воскресіння лежить через дерево хреста. Нести хрест, вмирати — це означає йти слідом за Христом вузькою стежиною, остерігаючись «широких шляхів» — легковажного життя, що маскується під виглядом добра. «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Матея 7:13, 14).

«Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння» (2Корінтян 6:2). Слухаймо Боже Слово, яке промовляє до нас, користаймо з літургійної молитви, що є справжньою скарбницею Церкви, особливо в часі спасенної Сорокаденниці. Приступаймо до святих Тайн, чинімо належну покуту й усуваймо хиби. Плекаймо християнську любов і милосердя. І нехай не забракне нам рішучості. Належно пройшовши сорокаденний шлях посту, зустрінемо Воскреслого Христа. Очищені постом і каяттям чистим серцем поєднаємося із Небесним Отцем.

Стихири Вечірньої, яку служать у Сиропусну неділю, чудово відображають справжній смисл і мету Великого посту:

Поквапмось усі смирити тіло стриманістю, проходячи божественний шлях безплямного посту. Молитвами та сльозами шукаймо Господа Спасителя і забудьмо врешті всю злобу, взиваючи: «Згрішили ми перед Тобою, Христе Царю! Спаси нас, Добросердний, як колись ніневітян, і вчини нас учасниками небесного царства.

Засяяла Твоя благодать, Господи, засяяло і просвічення душ наших. Це час підхожий, це пора покаяння. Тож відкладімо темні діла і зодягнімося в одежу світла, щоб, пропливши велике море посту, прибули ми до воскресіння на третій день Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, що спасає душі наші».

о. диякон Пімен Коневич, ЧСВВ