Світильником світлим ти засіяв...

Святий Йосафат (Іван Кунцевич) жив в особливі часи. Зрештою, вони завжди такі, тому що наше життя — це є постійна боротьба добра і зла, випробовування на вірність Ісусові Христові, Богу, це наполеглива праця кожного дня не тільки перемоги, але й поразки. Добре, щоб було побільше перемог, бо вони приходять із Божого благословення. Господь посилає свій вогонь любові на землю й бажає, щоб він горів та охоплював не тільки душі тих, хто його приймає, але й захоплював ближніх… «Вогонь прийшов я кинути на землю — і як я прагну, щоб він вже розгорівся!» (Лк. 12, 49). Подумаймо над цими словами: Господь очікує від нас, щоб той вогник розгорівся, зігрів душі ближніх, щоб дар Господній був почутий, втілений у добрі справи.

Пригадуємо, як у серце малого хлопця Івана Кунцевича попала іскра Божої любові. Упала з хреста, на котрому було розп’яття Спасителя, що означало нелегке майбутнє життя. Скільки випало на долю випробовувань, духовних нападів безжалісних сатанинських сил. Та, попри все, не заплямив свого життя моральним брудом, не дався звести іновірцям, не злакомився на можливу успішну майбутню кар’єру купця. Але ж міг не почути Боже слово і не прийняти Господнього поклику до чернечого життя. Та мав добре виховання від своєї матері, яка навчила його любити Бога, а тим самим — не засмучувати Господа гріховними падіннями. Від малого Іван, пізніше Йосафат, був наставлений на добру путь, якою йшов до кінця життя. Він дуже полюбив молитву, тому що нею славив Творця, віддавав Йому найвищу честь і в такий спосіб виявляв свою любов до Господа і показував її на ділі до ближніх, бо знав, що «ті, що люблять Бога, житимуть у ньому» (Пс. 69, 37).

У монастирі став Йосафатом, ревним ченцем, потім — невтомним священиком, а в кінці — єпископом та мучеником за вірність Христові та Його Церкві. Своїм життям свідчив слухняність Спасителеві та святій Його Церкві аж до такої міри, що впав від сокири з розрубаною головою, молячись, щоб «усі були одно». Без страху вийшов проти озброєного скаженого натовпу з лагідним словом на устах та з любов’ю у серці до вбивць.

Ні слова скарги, ні нарікання, ніяких злих поганих побажань для ворогів… Падаючи від удару, уста тихо-тихо промовляли молитву. Впав мертвий із любов’ю до злочинців. Тіло померло, а дух, огорнутий любов’ю, живе й житиме вічною радістю. Виконав своє завдання — і Господь забрав його із світу неправди й лукавства. Виходить, світ не любить тих, хто живе чесним життям, не любить правди, тому й карає тих, хто вірно й досконало виконує Божі закони, а не присвячує своє коротке земне життя багатствам, владі, лицемірству, брехні…

Святий Йосафат здобув вінець нагороди, бо віддав життя за Спасителя, вміло використав свій час і тепер насолоджується вічним щастям. Він є для кожного християнина взірцевим апостолом єдності та невтомним місіонером.

Мало хто із нас докладає зусиль, аби своє життя зробити подібним до життя Ісуса Христа так, як діяв святий священномученик Йосафат, який був твердо переконаний, що «цінна в очах Господніх смерть його вірних» (Пс. 116, 15). Хто бажає прийняти вінець нагороди, той мусить прийняти ярмо і тягар із Божої волі. Хай святий священномученик Йосафат випрошує для нас у Господа мудрості й сили! Святий священномученику Йосафате, благаємо тебе, випроси єдності нашому народові!

Редакція газети «Цвіт нації»
Бучацького колегіуму ім. св. Йосафата